Всі публікації цього блогу є моїми особистими думками, які я вирішив оприлюднити з тих чи інших причин.
Ні в якому разі жодна публікація не є поширенням інформації. Жодна з публікацій не є ангажованою будь-ким. Жодна з публікацій не є інспірованою моїми приватними неприязними почуттями до будь-якої особи - якщо, шановний читачу, вам здасться, що воно не так, напишіть мені про це. Я пишу тут лише те, в чому переконаний особисто. Я не претендую на істину в останній інстанції і залишаю за собою право на помилку, а також право на визнання цієї помилки, її виправлення, або впертого обстоювання.

11 січня 2018 р.

Вбиваючи одне одного

Згідно зі звітом, опублікованим чотири дні тому американською «Вашингтон Пост», минулого року поліцейські США під час виконання своїх обов’язків застрелили 987 осіб. Це вже третій такий звіт, дані для якого «Вашингтон Пост» почала збирати 2015 року – через «нечитабельність і неповноту даних, що їх оприлюднює Федеральний уряд», як написано у поясненні до публікації. Журналісти, що отримали за цю ініціативу престижну Пулітцерівську премію, збирають дані з відкритих джерел – соцмереж, повідомлень преси, публічних виступів політиків тощо. Згідно з їхнім дослідженням, три роки поспіль чисельність убитих поліціянтами майже однакова: 2015 року від куль правоохоронців загинули 995 осіб, 2016-го – 963. Сухі цифри звіту миттєво розповсюдила преса, і не лише американська. Російське «Новое время» не полінувалося навіть підрахувати відсоток чорношкірих серед загиблих. У самій Америці у «поліцейському свавіллі» звинувачують поточне керівництво Білого дому, хоча у 2015-2016 роках на чолі країни був Барак Обама – улюбленець демократів.

«Ми волаємо, що копи вбивають нас. Але ми ніколи не кричимо, коли вбиваємо один одного», – ці слова Тані Пендлтон у залі суду, який розглядав справу про вбивство її 20-річного брата двома його однолітками, процитувала колумністка філадельфійського «Інквайрера» Гелен Убінас.

За два дні до Нового року вбивці Джайвона Мітчелла Пендлтона нарешті отримали покарання. Мати убитого Фелісія підвелася зі свого місця одразу ж як суддя виголосив вердикта злочинцям. Вона воліла якнайменше часу провести в одному приміщенні з тими двома, що у березні 2016 року вбили її первістка, тому навіть під час оголошення висновку журі присяжних чекала у готелі поблизу суду, аж поки їй не зателефонував адвокат. Вона не хотіла чути, як суд уточнює останні подробиці справи, як переповідають події того страшного 2 березня, коли її син боровся за своє життя, про три кулі, одна з яких розтрощила йому потилицю. Їй не довелося пройти через це.

Лави в судовій залі були заповнені друзями та знайомими загиблого й обвинувачених. Вони всі жили в одному будинку, в одному житловому блоці. Ходили до одного супермаркета. Фелісія Пендлтон навчалася в тій самій школі з матір’ю й тіткою одного з убивць. Мабуть, віталися щодня й навіть позичали одна у одної пральний порошок чи сіль. Так часто буває у Філлі , як лагідно називають своє місто філадельфійці.

«Мій син мріяв закінчити Університет Чейні, – сказала Фелісія обвинуваченому Насіру Макнаме, підійшовши до столу захисту. – Мріяв одружитися зі своєю подругою. Мріяв про постійну роботу в департаменті водних ресурсів, бо успішно склав іспит на державного службовця. А я теж мріяла, як прийду на його весілля, як буду колисати онука».

Звинувачені Халіл Девенпорт і Насір Макнаме визнали себе винними. Суддя зачитав вердикт – 20 і 40 років ув’язнення. Вислухавши вирок, Пендлтон підвелася і повільно пішла з судової зали. «Пробачте!» – крикнув Макнаме їй навздогін. «Пробач, мені жаль, що так сталося», – сказала їй тітка засудженого, коли Фелісія проходила повз її лаву.
Наступного дня на власній сторінці «Фейсбуку» жінка подякувала всім, хто співчував їй. Ту ніч, одну з багатьох безсонних ночей за майже два роки, вона знову провела на дивані, відчуваючи, що Джайвон поруч, чула його голос...

Минулого року у Філадельфії було вбито 277 людей. Позаминулого – 317. «Можливо, Пендлтон була такою стриманою, бо судовий вердикт став їй бодай якоюсь втіхою. Адже багато які матері не отримують і цього, – вбивства їхніх дітей не розкриті й досі, – пише Гелен Убінас. – Фелісія каже, що відчуває полегшення, мовляв ці хлопці, що за ґратами, вже не зможуть забрати дітей у інших матерів».

Чи справді жорсткі та безкомпромісні заходи, що до них вдається американська поліція, так вже немотивовані і чи справді поліціянти неправі, відкриваючи вогонь на ураження, лише побачивши в руках підозрілого зброю? Чи варто подавати лише дані про застрелених правоохоронцями, не порівнюючи їх із кількістю збройних нападів на пересічних громадян, що їм запобігли поліцейські, навіть за Пулітцерівську премію? Зважаючи на історію Фелісії Пендлтон, у мене однозначної відповіді немає.




Немає коментарів:

Дописати коментар